Баку за один день — Азербайджан, моя країна № 87

У Баку я почувався як удома, хоча пробув там менше ніж 20 годин. Азербайджан став моєю 87-ю країною 15 жовтня 2026 року: рейс Wizz Air із Будапешта приземлився в Баку о 03:50, а наступний, до Кувейту, вилітав о 23:30 того ж дня. За цей час я пройшов увесь Приморський бульвар, з'їв найкращу шаурму в житті й сів на бруківку Старого міста, щоб відтворити сцену з радянської комедії. Це була перша зупинка моєї подорожі до 90-ї країни.

Азербайджан лежить на західному березі Каспійського моря, і живе в ньому близько 10 млн людей. Цікавий факт: Баку розташований приблизно на 28 м нижче рівня моря, і нижчої столиці у світі немає.

#Приземлення о 03:50 і готель, де мені відповіли англійською

Перед Баку в мене було 12 годин у Будапешті, і вперше я побачив Парламент із берега Буди. Минулого разу я стояв просто біля нього, а з протилежного берега Дунаю він вражає значно сильніше.

Прилетіти в Баку було простіше нікуди, і моя сторіс в Instagram із Баку це добре підсумовує: банкомати без комісії, Wi-Fi без сторінки входу, жодних запитань на кордоні. Готель я забронював ще з ночі перед прильотом, тож одразу ліг спати, а потім узяв пізній виїзд.

Готель був хороший, з одним «але»: на моєму поверсі не працював Wi-Fi. Зате люди на рецепції були привітні — і молоді. Я запитав, як їм зручніше, англійською чи російською, і вони без вагань обрали англійську. У ліфті хтось без жодного запитання сказав мені те саме: молодь тут говорить англійською, а російська — для старшого покоління. Мені це дуже сподобалося, і статистика загалом із цим збігається. За опитуванням Caucasus Barometer 2013 року, хоча б базову російську знали 72% азербайджанців, а найкраще — люди, старші за 56 років. Водночас учнів у російськомовних школах із 1990 року поменшало більш ніж удвічі.

#Найкраща шаурма за багато років

Першою нормальною їжею за день стала шаурма: її порадив друг. В Instagram я назвав її «просто НАЙКРАЩОЮ, яку куштував за дуже-дуже довгий час» і досі так вважаю.

Усе вирішили дві речі. Соус — щось на кшталт майонезу, і дуже смачний. А м'ясо було не звичайним донером, дрібно нарізаним: воно лежало тонкими хрусткими шарами, майже як бекон, солоне й просмажене наскрізь. Усе це загорнуте в тонкий лаваш. Традицію його випікання ЮНЕСКО внесло до списку нематеріальної спадщини 2016 року, і серед країн, що подали заявку, був Азербайджан.

Не певен, що існує якийсь «бакинський стиль» шаурми: я не знайшов жодного його опису, тож вважайте, що це одне кафе й один дуже задоволений клієнт. Чесно кажучи, крім цієї шаурми я в Азербайджані поїв лише ввечері в бізнес-залі аеропорту, тому про місцеву кухню більше нічого не розкажу.

#Приморський бульвар із півночі на південь

Надвечір я спустився на Приморський бульвар і пройшов його весь, від північного краю до південного. Бульвар заклали 1909 року, у 2012 і 2015 роках розширили, і тепер він тягнеться вздовж Каспію приблизно на 5–6 км. Чистий, широкий, доглянутий, з видом на обидва боки: з одного — море, з другого — місто.

Сонце сідало за Полум'яні вежі — три вигнуті скляні хмарочоси, без яких не обходиться жодне фото Баку. Навіть із дальнього кінця бульвару вони панують над містом.

Люди, чесно кажучи, нагадали мені киян. Та сама манера, такий самий міський натовп, тільки зі своїм, більш мусульманським колоритом. Я мало з ким говорив, але кілька розмов зав'язалися самі собою: із продавцями або з незнайомцями, які просто починали балакати.

Одна з них скінчилася не так, як я думав. Літній чоловік заговорив до мене, запитав, звідки я, розповів усе про себе, і 5–10 хвилин це було справді приємно. А потім попросив грошей, щоб доїхати додому. Я, звісно, відмовив. Мабуть, так часто підходять до туристів, і вечір мені це трохи зіпсувало. Не місто — лише той момент.

На півдорозі я звернув у Старе місто й потрапив просто на фестиваль: плов у казані на дров'яній печі, латунні самовари, велетенський чайник і натовпи людей.

Поруч стоїть Дівоча вежа. З 2000 року вона разом з обнесеним мурами Старим містом Ічері-шехер і Палацом ширваншахів входить до Світової спадщини ЮНЕСКО.

Коли я повернувся на бульвар, на Музеї килима саме вмикали підсвітку. Будівля схожа на згорнутий у рулон килим, і тематичнішого музею годі уявити.

Коли я дійшов до південного краю, уже стемніло, а над бухтою світилися величезний державний прапор і колесо огляду Baku Eye.

#Нагірний парк: увесь Баку вночі

Звідти я піднявся сходами до Нагірного парку, найвищої точки міста. Є й фунікулер: він ходить угору від Музею килима з 1960 року. Нагорі — Алея шахідів, меморіал загиблим під час Чорного січня 1990 року та в Карабаських війнах.

А потім — краєвид: уся бухта як на долоні, у вогнях.

Полум'яні вежі стоять просто за парком. Їх звели 2012 року, найвища з трьох сягає 182 м, а фасади вкриті світлодіодними екранами: понад 10 000 світильників уночі показують анімоване полум'я. Коли я там був, вежі світилися червоним.

#«Діамантова рука» на тому самому місці

Якщо ви виросли будь-де в колишньому СРСР, то, мабуть, бачили «Діамантову руку», комедію Леоніда Гайдая 1969 року. Її «закордонні» сцени, вигаданий Стамбул, зняли 1968 року саме тут, в Ічері-шехері. Найвідоміша з них: герой Юрія Нікуліна послизається біля «аптеки» й лається: «Чёрт побери!» Випадково це виявляється паролем контрабандистів, і герой опиняється з гіпсом, напханим діамантами.

Місце це — на вулиці Кічик Гала (Kichik Qala), і ввечері я його знайшов. Там навіть є кафе «Чёрт побери», назване на честь цієї репліки. Тож я сів на бруківку й зробив фото з того самого ракурсу.

Решта Старого міста — сувенірні крамниці, а килими продають буквально всюди. Я купив кілька сувенірів і невеликих килимків.

#Азербайджан, Вірменія та Карабах

Подорожуючи тут, цієї теми не оминеш. Азербайджан і Вірменія воюють за Нагірний Карабах з кінця 1980-х, востаннє — у 44-денній війні 2020 року. У вересні 2023 року Азербайджан за один день провів наступ, і близько 100 000 карабаських вірмен, тобто майже всі, виїхали до Вірменії. У серпні 2025 року в Білому домі парафували мирну угоду, але станом на жовтень 2026-го її так і не підписали.

Пізніше, у Вірменії, друг-українець, який багато спілкувався з місцевими, поділився думкою, знайомою мені з дому: коріння конфлікту сягає Радянського Союзу, а Москва досі нацьковує сусідів одне на одного, бо Росії не потрібні сильні країни біля своїх кордонів. Це наше з ним загальне бачення, а не урок історії. Через чотири дні після Баку я полетів до Єревана, а погляд з іншого боку — у пості про Вірменію.

#Практичні поради

• Віза: з українським паспортом я в'їхав до Азербайджану без візи, і на кордоні мене ні про що не питали.
• Нічний приліт: якщо приземляєтеся о 03:50, бронюйте готель ще з попередньої ночі, щоб одразу лягти спати й не втратити день. Решту закриє пізній виїзд.
• Мова: з молоддю виручає англійська, зі старшим поколінням — російська. У готелях вас запитають, яку мову обираєте.
• Дрони: залиште дрон удома. Нерезидентам ввозити його заборонено: митниця залишить дрон у себе до вашого виїзду (рекомендації уряду Великої Британії для мандрівників).
• Дорога з аеропорту й назад: уночі з аеропорту я їхав на таксі. Назад більшу частину шляху проїхав на метро, а коли зрозумів, що часу майже не лишилося, викликав таксі — однаково дешевше, ніж таксі від самого центру.
• Для центру вистачить одного дня: бульвар, Старе місто й Нагірний парк легко обійти пішки за другу половину дня та вечір.
• Виліт до Перської затоки: через війну довкола Ірану рейс Jazeera Airways до Кувейту летів в обхід іранського повітряного простору, а розклад у регіоні постійно змінювався. Чекав я на нього в бізнес-залі Absheron Lounge, а як безкоштовно потрапив у вісім бізнес-зал, розповідаю в пості про подорож до 90-ї країни.

Друг сказав, що Баку справив на мене таке гарне враження, бо я бачив лише центр, а на околицях усе значно менш блискуче. Можливо. До околиць я не дістався, тому сперечатися не буду. Але Баку, який я побачив, був чистий, гарний і зручний, а люди нагадували мені рідний Київ. Хай лише на один день, але я почувався тут трохи як удома.